Етнонаціональна політика.

 

План

Дослідження, які проводились у Варшавському Університеті у кінці ХХ століття за участю доц. Маріі Ганузи вказують на те, що люди ідентифікують себе насамперед зі статтю, але вже на другому місті йде національна ідентифікація. За даними досліджень доктора філософських наук Ю. Саєнка (Саєнко Ю. І., Міжнаціональна толерантність етносів України, За міжнаціональну злагоду проти шовінізму та ектремизму. Матеріали науково-практичної конференції "Подолання шовінізму та ектремізму - найважливіша передумова міжнаціональної злагоди і громадянського миру в Україні", 8-9 жовтня 1993 р., Київ, 1995 р., С. 102-130) значимість етнічного самоусвідомлення 8 найбільших етносів України стоїть на першому місці, залишаючи позаду значимість побудови державності України і значимість побудови в Україні громадянського суспільства (с. 125). Якщо врахувати ці дані, а також те, що що згідно перепису 2001 року 22,2 % України складіють неукраїнці, то стає зрозумілою важливість усвідомлення і засвоєння кожним громадянином нашої країни важливості етнічної проблематики.

Україна на сьогодні є однією з нечисельних пострадянських країн, в який вже 13 років поспіль панує міжнаціональна злагода. Цей факт добре відомий в Україні, його визнає світова спільнота, за це "ногами голосують" громадяни інщих країн, яки все частіше прибувають в Україну. Варто підкреслити, що попри проживання у Криму 243 тис. кримськотатарського населення проблема тероризму України не стосується. Але потрібно теж зазначити, що згідно даних круглого столу з міжетнічної толерантності, який відбувався у 2003 році в Києві з ініціативи Ради Європи показники міжетнічної толерантності в Україні протягом кількох рокіз значно погіршились.

Етнонаціональні спільноти як суб'єкти і об'єкти політики.

До етнонаціональих спіьнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.

Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Нині „етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а „на­род” набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці виокремлюють в основному два трактування етносу:

    1. певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);
    2. форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідо­мості й поведінки. Це система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми - не ми”, „свої - чужі”, „ми такі, а решта - інші”. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Існує ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які не є обов'язковими для визначення того чи іншого ко­лективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є системним зв'язком між людьми.

Етнос - це гло­бальне явище, що має власні закономірності становлення, тобто по­яви, видозміни й зникнення (етногенезу). Одну з концепцій етногенезу опрацював російській дослідник Лев Гуільов.

Він визначав етнос як біологічну одиницю, а сам етнічний поділ людства - як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці).

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фунда­ментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства - неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі - обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до даного етносу.

Пасіонарність - ознака, яка ви­никає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посиле­не тяжіння до дії. Ці люди - пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази - піднесення, певної інерційності й занепаду.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу - здатність нової популяції до так званого „наднапруження", яке виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних терито­ріях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговельній та іншій діяльності.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до но­вих умов, є результатом біологічної ознаки - здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, тому історія знає і процеси вимирання етносів.

Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та інши­ми ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.

Статус етнічної групи визначається трьома параметрами:

    • компоненти цього умовно взятого „етнічного цілого” живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;
    • не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну волю і забезпечує їхнє правове само­визначення;
    • покинувши прабатьківщину, далеко за її межами створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські, „чорні” євреї).

Український етнос складається з усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці та ін.) - частини українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки та ін.), які мають деякі специфічні риси, зокрема мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо є етнографічними групами.

Народність - це історично сформована мовна, терито­ріальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере­дує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народ­ностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народ­ності немає промисловості і відповідно - „свого” робітни­чого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Поняття народність широко використоували марксисти. За сталінським визначенням ознак нації (спільність території, економічного життя, мови, особливості пси­хічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них при­зводить до втрати нацією свого статусу.

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи

    1. духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.
    2. політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.
    3. історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків при капіталізмі, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

    1. французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі.
    2. марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури - Сталінське тлумачення. Пізніше Сталін уніс зміни в це визначення, підкресливши, що психічний склад виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну національну культуру від іншої.
    3. американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою.
    4. концепція нації Е. Сміта грунтується наявності національної державі на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами націо­нальної ідентичності, за Смітом, є:
      • історична територія, або рідний край;
      • спільні міфи та історична пам'ять;
      • спільна масова, громадська культура;
      • єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;
      • спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація - це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Державно-політичне значення слова „нація” є переважним у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в більшості мов інших східноєвропейських народів, переваж­ним залишилось первинне - етнічне значення цього слова.

Нація, крім етнографічного, має полі­тичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих, територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи людей, що мають спільну національність (етнічні особливості психіки, культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її території, не є представниками даної нації. Наприклад, канадські чи австралійські українці є українцями за національністю, етнічним походженням, але канадцями чи австралійцями - за нацією, громадянством.

Поряд з ком­пактно розселеною в межах певного територіально-політич­ного утворення основною масою осіб однієї національної наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети.

Найбільш стійкими і інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття „свідомість нації”. В ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Національний суверенітет і політичне самовизначення націй.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, ета­пи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені та­кож соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені „зрілості” пов'язують з утворен­ням певних етнічних спільнот - племені, народу, нації.

У ході етнічних процесів під впливом природних умов, особливостей господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для даної етнічної групи спільні риси матеріальної і духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є спільна родова назва даної групи - етнонім. З метою захисту свого існування, дальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання в свою соціально-територіальну організацію - в національну державу. Етногенез (походження народів) включає в себе як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виділяють чотири етапи розвитку націй:

    1. міжетнічна сумісність, ти­пова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.
    2. перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота не­ухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально-споживчими.
    3. вторинний процес внутрішньонаціо­нального обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, фор­малізованих відносин - більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.
    4. етап міжетнічної суміс­ності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етніч­них груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етніч­ній основі і що цей процес має три стадії:

    1. академічний, коли пев­на етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї і вірування, складає слов­ники.
    2. культурний, коли відбувається становлення літератур­ної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей.
    3. полі­тичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, неза­лежності, суверенізації.

Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гор­дості та гідності.

Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. В суверенітеті нація знахо­дить правовий захист, свободу національного розвитку та на­ціональну незалежність.

В 1991 р. почався про­цес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітар­ної держави - України. Її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українсь­кого народу. Україна самостійна в вирішенні питань свого державно­го життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються па основі договорів, укладе­них па принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внут­рішні справи.

Етнонаціональна політика і та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин.

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тисячі етносів, з яких лише 800 досягай стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чоловік, лише 67. Серед найбільших націй світу китайці, які становлять 934,0 млн., хіндустанці - 180,5, американці - 172,2, росіяни - 138,6, араби - 133, японці - 115,7 млн. та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна.

Україна теж належить до багатонаціональних країн. В Україні у грудні 2001 року проводився Всеукраїнський перепис населення, згідно з яким станом на 5 грудня 2001 року її населення налічувало 48 457 тис. осіб, що становить 94,2% у порівнянні з 1989 роком (51 452 тис. осіб). Склад населення за національною ознакою ілюструє таблиця

Національність

1989

2001

2001 у порівнянні з 1989 (%)

Українці

37 429.4

37 541.7

100.3

Росіяни

11 35 4.7

8 334.1

73,4

Білоруси

439.9

275,8

62.7

Молдавани

324.5

258.8

79.7

Кримські татари

46.8

248.2

в 5,3 рази більше

Болгари

233.8

204.6

87.5

Угорці

183.1

156.8

98

Румуни

134.8

151

112

Поляки

219

144.1

65.8

Євреї

488,4

103.6

21.3

Вірмени

55.5

99.9

в 1, 8 рази більше

Греки

98,4

91,5

96.9

Татари

88.8

73.3

84.4

Цигани

47.9

47.8

99

Азербайжанці

36.9

45.2

122.2

Грузини

23.5

34.2

145.3

Німці

37.8

33.3

33

Гагаузи

31.9

31.9

99.9

Інші

211.1

177.1

83.9

За матеріалами газети „Урядовий Кур'єр”, № 244 за 2002 р.

На Житомирщині 9,7% складають не українці, 5% становлять росіяни, а 3,5% - поляки.

Зрозуміло, що багатомнітність національностей, що складають населення більшості країн (у тому числі і України) породжує багато проблем, які повинна вирішити етнополітика.

Основними завданнями етно­політики є:

    • - оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп, що її утворюють;
    • вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;
    • створення умов для забезпечення економічної та полі­тичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів;
    • забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце­вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму;
    • вироблення моделі самоврядування в етногеографічних регіонах;
    • забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етно­сів, які складаються з єдинодержавних громадян;
    • зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального ста­тусу;
    • здійснення заходів щодо збереження середовища про­живання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

До найважливіших з них належать:

    • запобігання дестбілізації міжетнічних відносин;
    • захист етнічних груп (національних меншин), при чому етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державно­го утворення.

Ключо­вими принципами етнополітики виступають:

  1. безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плю­ралізму;
    1. пріоритет загальнолюдських вартостей над національни­ми і класовими, а інтересів особистості - над етнічними;
    2. визнання за кожним громадянином незалежно від націо­нальності права вільно користуватися всіма свободами, про­голошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демо­кратичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етнополітика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин, а стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом істо­ричної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості.

Ефективність етнополітики визна­чається тим, наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та політичні процеси, відповідають інте­ресам і потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними.

Українська держава будується як дер­жава української нації, де нація розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Ко­рінна (титульна), нація опікає кількісно невеликі етнічні групи, беручи їх під свій захист. Від неї багато в чому залежить етнокультурний і пра­вовий розвиток національних груп.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Дек­ларацію прав національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етніч­ним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискриміна­ція за національною ознакою забороняється й карається зако­ном. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування на­ціонально-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 га­рантує „громадянам, які належать до національних меншин”, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

До завдань, які реалізуються у сфері етнополітики, належать:

    1. 2. збереження цілісності України як динамічної багатонаціональної держави;
    2. 3. відтворення і забезпечення умов для нормального розвитку національних меншин;
    3. 4. неухильне і безумовне забезпечення прав кожної людини незалежно від національності, неприпустимість будь-яких порушень правових норм і законів;
    4. 5. розвиток культурних традицій та інтересів усіх етнонаціональних груп населення, які проживають в Україні.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та пред­ставників інших етнічних груп, яких було незаконно депорто­вано. У 1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму - 200 тис. крим­ських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців.

В Україні відбувається активний процес створення етно­культурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 р. їх налічувалося 260, а в 2004 році - понад 1 200. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періо­дичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють куль­турні потреби етнічних груп України.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. „Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України” всеукраїнські дер­жавні видавництва „Каменяр” у Львові (польською мовою), „Карпати” в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), „Маяк” в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), „Дон­бас” у Донецьку (мовою греків Приазов'я), „Січ” у Дні­пропетровську (німецькою), „Таврія” у Сімферополі (крим­ськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністер­ством освіти спільно з Міністерством у справах національ­ностей та міграції розроблено і затверджено Державну про­граму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994-2000 рр.

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Було створено Центр циганської куль­тури в Києві та болгарський культурний центр у Болграді Оде­ської області. Прийнято низку постанов про заходи щодо розв’язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем кримськотатарського населення в Автономній Республіці Крим.

Популярні статті