Короткі новини
Краща дистанційна бізнес-освіта
6754
Якщо раніше очне навчання було більш популярне, то останнім часом... Read more...
Центри зайнятості залучають молодь до оплачуваних громадських робіт
7685
Донедавна дискусійне питання про те, чи охоче поєднують старшокласники та... Read more...
Держава надасть грошову допомогу випускникам педагогічних вузів
7602
В Міністерстві освіти затверджено порядок надання одноразової адресної грошової допомоги... Read more...
Літературний молодіжний конкурс "Витоки"
7517
Національний університет "Острозька академія» при підтримці мецената Ореста Цапа,... Read more...
Вступ до вузу без сертифікатів зовнішнього оцінювання (ЗНО) у 2011 році
8528
Перелік осіб, які мають право на підставі повної загальної середньої... Read more...
Joomla! Україна
Головна Право Основи теорії держави і права


 

План лекції

  1. Основні закономірності виникнення держави і права.
  1. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади.
  1. Поняття держави та її ознаки.
  1. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функції) держави.
  1. Поняття форми держави.
  1. Співвідношення і взаємодія держави і особи.
  1. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави.
  1. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.
  1. Система соціальних норм і місце права в цій системі.
  1. Поняття права та його ознаки.
  1. Функції і принципи права.
  1. Поняття системи права як внутрішньої його організації.
  1. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження.
  1. Правові відносини.
  1. Правомірна поведінка.
  1. Правопорушення: поняття, причини і види.
  1. Склад правопорушення та його ознаки.
  1. Юридична відповідальність поняття і ознаки.
  1. Принципи, види, функції і мета юридичної відповідальності.

 

 

1. Основні закономірності виникнення держави і права

Три великі поділи праці:

  1. відокремлення скотарства від землеробства;
  1. відокремлення ремесла від землеробства;
  1. відокремлення торгівлі від виробництва.

Причини виникнення держави і права:

  1. три великі поділи праці;
  1. поява надлишкового продукту, приватної власності на засоби
  1. виробництва і, як наслідок , майнової нерівності;
  1. утворення суспільних економічних класів з протилежними інтересами,   конфліктами між ними;
  1. неспроможність суспільної влади первісного суспільства управляти ним   за наявності класових суперечностей.

Причини виникнення права:

  1. переростання первісних звичаїв, традицій в юридичні норми;
  1. правотворча діяльність компетентних державних органів чи посадових осіб;
  1. перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов’язковою для вирішення аналогічних справ (так званий прецедент).

Основні теорії походження держави:

  1. теологічна (божественна);
  1. патріархальна;
  1. договірна;
  1. насильницька;
  1. психологічна;
  1. расова;
  1. органічна;
  1. соціально-економічна (зокрема класова)

2. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади

Природа – це те, що фізично оточує людське суспільство, це – географічне середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними умовами і, насамперед, рівнем розвитку виробництва.

Суспільство - соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва.

Вплив людини на природу залежить рівня розвитку виробничих сил, характеру суспільного ладу, від рівня розвитку суспільства і самої людини.

З появою держави і права в суспільстві виникають нові види суспільних відносин: політичні й правові. Це спричинило до виникнення політичної і правової систем.

Політика – це частина життєдіяльності людей, пов’язана з головними для життя і діяльності особи, держави й суспільства інтересами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб’єктів.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи.

Важлива роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади належить і праву. Право, як і держава, - це надбудова над економічним базисом суспільства, що є складником правової системи суспільства.

Роль права у громадському суспільстві й здійсненні політичної влади залежить від взаємозв’язку держави і права. Право залежить від держави. Право має відносну самостійність і впливає на державу, отже , і держава залежить від права. У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи. Держава і право відіграють значну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

3. Поняття держави та її ознаки

Держава, як зазначалось, є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує в собі владні відносини, які стосуються інтересів і потреб всіх членів суспільства.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку всього суспільства та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.

Ознаки держави:

1) наявність системи суверенної політичної влади;

2) територія;

3) монополія на легальне застосування примусу;

4) наявність державної мови;

5) апарат держави;

6) наявність національної правової системи;

7) населення.

4. Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функції) держави

Функції держави – це основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність і зміст, а також соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Термін „функції держави” застосовується для позначення основних напрямків діяльності держави. Виконання державою своїх функцій має за мету гармонізувати життєдіяльність суспільства і держави. У функціях держави визначаються її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного розвитку. Функції мають об’єктивний характер, обумовлений потребами суспільства, вони встановлюються залежно від основних завдань держави на певному етапі розвитку. Зміст завдань держави зумовлюється різними внутрішніми й зовнішніми чинниками.

Функції держави можна поділити на внутрішні й зовнішні.

Головні внутрішні функції держави:

  1. господарсько-організаційна (програмування і організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності);
  1. господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі визначення і захисту різних форм власності на засоби виробництва);
  1. культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обґрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);
  1. соціальна (охорона і відновлення здоров’я , соціальне забезпечення та ін.);
  1. створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій.

Головні зовнішні функції держави:

  1. участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;
  1. оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
  1. організація, підтримання і розвиток міжнародних договірних відносин на засадах загальновизнаних принципів міжнародного права.

 

5. Поняття форми держави

Форма держави об’єднує три компоненти: форму державного правління, форму державного устрою і державний режим.

Державне правління – це спосіб організації і здійснення вищої державної влади. Традиційно виділяють такі основні форми державного правління:

  1. монархія – це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і, звичайно, передається у спадок;
  1. республіка – форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається виборцями на певний строк.

Державний устрій – це поділ території держави на певні складові й розподіл влади між нею і цими складовими. Історично склалися дві форми державного устрою:

  1. унітарна держава – це держава, окремі складові якої не мають суверенітету, всіх ознак державності;
  1. федерація – це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають певну самостійність.

Політичний (державний) режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

У сучасних умовах державні режими класифікують так:

1) демократичний режим – це режим, що характеризується децентралізацією, розосередженням влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів, це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління та прийняття рішень відповідно до волі більшості;

2) авторитарний режим – це режим, що характеризується значним зосередження влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав та свобод громадян і їх об’єднань, строгою регламентацією їхньої активності, різким скорочення повноважень демократичних інституцій;

3) тоталітарний режим – це режим, що характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

 

6. Співвідношення та взаємодія держави і особи

У теорії держави і права вивчається окрема людина, індивід, особистість, громадянин. При цьому розглядаються різноманітні відносини людини і держави. Індивід – це конкретна людина. Сукупність індивідів, об’єднаних природними зв’язками, утворює людське суспільство. Людина – це розумна істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці й може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості.

Найхарактернішим зв’язком особи (людини) з державою є її громадянство як постійний політико-правовий зв’язок, що відображається в їхніх взаємних правах і обов’язках.

Особа виступає як суб’єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус: правові норми, правосуб’єктність, права, свободи й обов’язки, інтереси, громадянство, юридична відповідальність, правові принципи, правовідносини.

Держава і особа тісно взаємозв’язані. Держава визнає людину , її життя, недоторканість, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов’язок держави – забезпечення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов’язків. За допомогою права, передусім конституційного, держава закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі однакові можливості в користуванні суб’єктивними правами і виконанні обов’язків.

7. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави

У теорії держави і права існують різні класифікації концепцій про державу:

1) теорія солідаризму;

2) держава загального благоденства;

3) теорія плюралістичної демократії;

4) теорія еліт;

5) теорія неоелітаризму, або елітарної демократії;

6) теорія конвергенції;

7) доктрини технократії;

8) ідеї анархізму;

9) теорії етатизму.

До концепцій юридичного спрямування відносять теорії правової і соціальної держави.

Соціальна держава – це держава, в якій:

1) громадянам забезпечується гідне людини життя і соціальний захист у цілому;

2) громадянам гарантується особиста свобода;

3) у суспільстві культивується і забезпечується цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирішення суперечностей, які виникають чи можуть виникнути.

Соціальна держава:

1) зобов’язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань;

2) є регулятором суспільного життя;

3) здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу;

4) досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу;

5) стверджує і розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії;

6) здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Кінцевою метою соціальної держави є:

1) досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині й громадянину всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб’єктами права їхніх обов’язків ;

2) ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму , експлуатації людини людиною;

3) гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості;

4) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб політичними методами;

5) модернізація виробництва і поступовий перехід до ринкових відносин.

8. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство і правова держава існують відносно незалежно.

Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися вольовими методами, вирішальну роль повинен відіграти об’єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства.

Громадянське суспільство - це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

  1. приватна власність, вільна праця, підприємництво;
  1. існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об’єднань громадян на добровільній основі;
  1. багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
  1. наявність незалежної системи засобів масової інформації;
  1. вільний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття людей;
  1. переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканості.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій тільки юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

  1. вона сприймається як об’єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
  1. у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
  1. вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;
  1. розвинена система чинного законодавства;
  1. взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
  1. провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій;
  1. ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;
  1. високий рівень правосвідомості й правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів тощо.

Громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнюючі системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

 

9. Система соціальних норм і місце права в цій системі

Соціальні норми – це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об’єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об’єднань громадян), звичаї чи традиції.

Юридичні (правові) норми – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми – це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми – це правила поведінки, що встановлюються і забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об’єднаннями людей.

Звичаї чи традиції – це правила поведінки, що історично склались і увійшли в звичку людей.

Право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв’язком з державою.

 

10. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Юридичне право – це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Юридичним об’єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою, мають загальнообов’язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта права.

Юридичне суб’єктивне право – це певні можливості, міра свободи, що належить суб’єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права можна віднести такі:

1) право – це система правових норм;

2) це правила поведінки загального характеру;

3) ці правила мають загальнообов’язковий характер;

4) вони тісно зв’язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

5) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

6) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпечуються) державою та її органами;

7) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між людьми;

8) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Право як волевиявлення держави – це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані й регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.

11. Функції і принципи права

Функції права – це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні й спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загальносоціальних:

1) гуманістична функція - захищає права і свободи людства, народу, людини;

2) організаторсько-управлінська – право суб’єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

3) інформаційна (комунікативна) – інформує людей про волю законодавця;

4) оцінно-орієнтувальна – поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави;

5) ідеологічно-виховна – формує у людини певний світогляд;

6) гносеологічна (пізнавальна) – право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять:

1) регулятивну - спрямована на врегулювання суспільних відносин;

2) охоронну - спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин.

Принципи права – це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

12. Поняття системи права як внутрішньої його організації

Система права – це внутрішня форма права, яка має об’єктивний характер побудови, що відображається в єдності й узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Первинним ланцюгом системи права є нормативно-правовий припис (норма права). Це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, що містить в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза – це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція – це частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція – це частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Норми права можуть об’єднуватися в інститути й галузі права.

Інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв’язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Галузь права – це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання.

13. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження

Окрім внутрішньої розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного вираження права, його організація в належну юридичну оболонку.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять:

1) правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило

поведінки загального характеру;

2) правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – це рішення     компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість   під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ;

3) нормативний договір – це формально-обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір);

4) нормативно-правовий акт – це рішення компетентних суб’єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер,   зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі,     забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Підзаконні нормативно-правові акти – це результат нормативної діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об’єднань з установлення , впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Систематизація нормативних актів – це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Інкорпорація – це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках в певному порядку без зміни змісту. Критерій систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження.

Кодифікація – це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, скасуванні застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс – це кодифікаційний акт, що забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять Кодексів.

14. Правові відносини

Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків , що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин:

1) вони виникають на основі норм права або укладання угоди;

2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб’єктні права та юридичні обов’язки;

3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і об’єднань;

4) здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти (прийняття, зміна чи припинення нормативно-правового акта, укладання угоди).

Суб’єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб’єктивних прав і   юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені й нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність – це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Дієздатність – це здатність суб’єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки. ЇЇ поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність – це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати й укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність – це здатність суб’єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Об’єкти правовідносин – це реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Юридичні обов’язки – це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної поведінки особи (суб’єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб’єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини , передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення чи припинення правовідносин.

Юридичні дії поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти – таку юридичну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків, правомірні юридичні вчинки – такі дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків.

Неправомірні юридичні дії – це правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини й різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення чи припинення правовідносин.

15. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що виявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки відносяться: об’єктивна можливість і необхідність, бажаність і допустимість, відповідність інтересам громадянського суспільства, гарантованість і охорона державою, відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб’єктів можна диференціювати за різними критеріями:

1) за складниками юридичних фактів – юридичні вчинки й індивідуальні акти;

2) за формою реалізації права – додержання, виконання, використання, правозастосування;

3) за змістом правовідносин – здійснення суб’єктивних прав, свобод, юридичних обов’язків, законних інтересів;

4) за формою вияву назовні – дія та бездіяльність;

5) за способом детермінації – активна і пасивна;

6) за способом формування в нормативних актах – прямо і побічно передбачена правовими нормами.

 

16. Правопорушення: поняття, причини і види

Протиправною поведінкою вважається поведінка, що характеризується порушенням норм права. Одним з видів такої поведінки є правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належить:

1) суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків;

2) протиправність діяння;

3) винність особи, яка скоїла протиправне діяння;

4) деліктоздатність суб’єкта правопорушення;

5) покарання і стягнення.

Правопорушення – це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищеназваних ознак.

Види правопорушень – це класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.

Злочин – це вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільно небезпечні, кримінально протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну систему, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права й свободи особи.

Проступки класифікуються:

1) адміністративні проступки – це такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління;

2) дисциплінарні проступки – це такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисципліни;

3) цивільно-правові проступки – це шкідливе, протиправне, винне порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і пов’язаних з ними немайнових особистих відносин.

Причини правопорушень – це комплекс явищ об’єктивного й суб’єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб’єктів права.

17. Склад правопорушення та його ознаки

Склад правопорушення – це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення:

1) об’єкт правопорушення – це суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення;

2) об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об’єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди;

3) суб’єкт правопорушення – це індивід чи колектив людей;

4) суб’єктивна сторона правопорушення – це внутрішня психічна діяльність особи, пов’язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні й шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри:

1) завчасно обдуманий;

2) такий, що виник раптово;

3) неконкретизований.

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, і бажає їх настання.

Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності.

Мотив – це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета – це уявлення особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

18. Юридична відповідальність: поняття і ознаки

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне виконання своїх обов’язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність – це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються за судженням протиправного діяння і суб’єкта правопорушення, покладанням на останнього обов’язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:

1) державно-правовий примус;

2) негативна реакція держави на правопорушення і суб’єкта, винного в його скоєнні;

3) обов’язок правопорушника витерпіти несприятливі наслідки за його протиправну поведінку.

Державно-правовий примус – це спосіб державного впливу на суб’єкта правопорушення, що тягне для нього позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру. Державний примус характеризується конкретною діяльністю компетентних органів чи службових осіб, яка включає в себе:

1) нагляд за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин;

2) дослідження обставин діянь, в яких виявлені ознаки правопорушень;

3) розгляд справ про конкретні правопорушення;

4) застосування юридичних санкцій до винних осіб;

5) виконання актів застосування норм права.

19. Принципи, види, функції і мета юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності:

1) відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру;

2) законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності;

3) гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності:

1) загальну превенцію правопорушення;

2) покарання правопорушника;

3) вплив на свідомість правопорушника;

4) моральну перебудову особи;

5) формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі;

6) виховний вплив на інших людей.

Функції юридичної відповідальності – це головні напрями юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб з метою захисту правопорядку і виховання суб’єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності:

1) превентивну (попереджувальну);

2) виховну;

3) репресивну (каральну);

4) компенсаційну (поновлювальну);

5) сигналізаційну (інформаційну).

Розрізняють:

1) кримінальну відповідальність – це різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину;

2) різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладання на порушників загальнообов’язкових правил, чинних в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень;

3) самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність, тобто відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов’язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав;

4) дисциплінарна відповідальність – це різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни із застосуванням до нього догани та звільнення; законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення;

5) матеріальне відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов’язків.

Підставами для накладення матеріальної відповідальності є пряма дійсна шкода, протиправна поведінка працівника, причинний зв’язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою або провина працівника в заподіяній шкоді.

Матеріальна відповідальність може бути повною і обмеженою.

 
Хто олайн
На даний момент 40 гостей на сайті