Короткі новини
Краща дистанційна бізнес-освіта
6851
Якщо раніше очне навчання було більш популярне, то останнім часом... Read more...
Центри зайнятості залучають молодь до оплачуваних громадських робіт
7799
Донедавна дискусійне питання про те, чи охоче поєднують старшокласники та... Read more...
Держава надасть грошову допомогу випускникам педагогічних вузів
7746
В Міністерстві освіти затверджено порядок надання одноразової адресної грошової допомоги... Read more...
Літературний молодіжний конкурс "Витоки"
7601
Національний університет "Острозька академія» при підтримці мецената Ореста Цапа,... Read more...
Вступ до вузу без сертифікатів зовнішнього оцінювання (ЗНО) у 2011 році
8633
Перелік осіб, які мають право на підставі повної загальної середньої... Read more...
Joomla! Україна
Головна Історія України Лекція №8. Україна в другій половині 19-ст. – на початку 20-ст.

 

План.

1. Скасування кріпосного права та буржуазні реформи 60-70-х років.

2. Суспільно – політичне життя в Україні в 2 половині 19-ст.

3. Західноукраїнські землі в 2 половині 19-ст.

4. Україна на рубежі 19-20 –ст. Революційні події 1905-1907 рр.

Література :

  1. Історія України: Навчальний посібник. – С.137-176.
  1. Історія України: Курс лекцій – Т.1.-С.374,411,441-513.
  1. Історія України: нове бачення. –Т.1. –С.274-278,288-293,315-322.
  1. Бойко О. Історія України – С.216-237,248-273.
  1. Крип’якевич І. Історія України.-С.253-266.
  1. Субтельний О. Україна :історія,-С.296-331.
  1. Жуковський О., Субтельний О.Історія України.-Львів,1992.-С.59-70.

Нові капіталістичні відносини, що зародились в кінці XVIII – I-й половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного прав, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку.

Ще більш поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856рр), яку Росія програла, незважаючи на гігантські людські і матеріальні ресурси імперії, не змогла подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитись над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

У світовій практиці відомі 3 типи модернізації: 1)піонерська; 2)органічна; 3) наздоганяюча.

Російська модернізація була модернізацією третього типу. Характерними рисами наздоганяючої модернізації економіки були:

поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації – “революції згори”,

вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації економічної структури держави;

збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового набираючого силу укладу та попередніх укладів, що досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

– порушення однорідності економічного простору, ускладнення політичних та соціальних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки. Наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі елементи вже визнаних зразків.

З січня 1861 року цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами селяни ставали особисто вільними.але за поміщиками залишалося право власності на землю. В ході аграрної реформи територія України ділилася на регіони за специфікою проведення:

1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю) ;

2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна);

Велике поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Селяни отримали економічні права: купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити фабрики.

Однак селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.

Внаслідок реформи селяни на півдні і сході втратили до 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20% з метою привернути селян на свою сторону.

220 тис. українських селян взагалі залишились без землі, а близько 100 тис. мали наділ до 1 десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. В цілому ж 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі.. На Правобережжі викупну плату зменшили до 20%. Селяни України мали сплатити 382 млн. карбованців викупних платежів, тоді як ринкова вартість цієї землі становила 128 млн. карбованців

Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об’єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.

Наслідки реформ:

1. Відбулись корінні зміни у розподілі земельної власності;

2. Товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;

3. Чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

4. Застосовуються різні методи використання землі: оренду, ведення власного господарства;

5. Підвищується врожайність сільськогосподарських культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.

Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему реформування адміністративного управління. У 1864 р було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів – земські установи. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережжі земське самоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи – губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом по трьох куріях на три роки.

Земства займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництвом шляхів місцевого значення, охорони здоров’я, освіти, збирали статистичні дані тощо.

Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право вето на будь-яке рішення земств.

За судовою реформою 1864р. проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. На судові засідання допускались представники преси і публіки. Утверджувалась змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата (Київська, Одеська, Харківська). Касаційні функції виконував сенат.

Військова реформа (1864-1883 рр.), яка здійснювалась 19 років, мала на меті створити сучасне боєздатне військо. Рекрутчина замінювалася загальн6ою військовою повинністю з 21 року,термін військової служби скорочувався до 6-7 років. Заборонені тілесні покарання тощо. Дворянство, духовенство звільнялось від служби.

У 1864 році почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запроваджено єдину систему початкової освіти. Створювались класичні чоловічі і жіночі гімназії. Право вступати до університету мали лише випускники класичних гімназій. Випускники реальних училищ мали право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали. Та все ж освіта,в тому числі університетська, зробилася доступнішою. Для дорослих відкривалися курси по неділях (недільні школи).

1860-1864 рр. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим.

1865 р. здійснено реформу цензури. Створено спеціальні органи цензури.

У 1870р проведена міська реформа. В усіх містах України створювались міські думи. Вибори проводились по майновому цензу. Виконавчий орган думи – міська управа на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

Реформи 60-70 – рр. були обмеженими.непослідовними і половинчастими.

Провівши реформи,російський царизм тим самим заклав основи громадянського суспільства, але при цьому не зробив останнього кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови – не проголосив конституції і не скликав парламенту.

Та все ж реформи прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах. Внаслідок їх відбулися суттєві зміни і в економічному, політичному та культурному розвитку України. Розвивалася промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення,сільське населення залучалось у промисловість.

Темпи розвитку капіталізму на Україні у пореформений період були надзвичайно високими. Держава відігравала надзвичайно важливу роль у проведенні індустріалізації,оскільки внутрішній ринок імперії був надто вузьким, буржуазія слабкою і не вистачало приватного капіталу для її здійснення. Швидким темпами йшло будівництво залізниць, яке досягло на Україні у 1900 р. 8417 км (у 1865 – 19км). Перша залізниця прокладена у 1866-1871 рр між Одесою та Балтою для вивозу зерна. Це сприяло втягненню різних регіонів у ринковий обіг, зростанню промисловості, рухомості населення, розширенню внутрішнього ринку.

Реформа 1861р. дала сильний поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві, який руйнував становий характер землеволодіння й перетворював землю на товар. З 1863 по 1902р. у ринковий обіг увійшло понад 25 млн. десятин приватновласницької землі, насамперед дворянської. І все ж поміщицьке землеволодіння залишалося суттєвим фактором в аграрних відносинах. Відбулись суттєві соціальні зрушення в українському селі, поглиблення соціальної деформації в середовищі селянства зростання сільської буржуазії з одного боку, і з другого – сільськогосподарського пролетаріату (на 1900р. – близько 1млн чол.).

Для України були характерними два типи капіталістичного розвитку сільського господарства – прусський і американський (південь).

З розвитком капіталізму пов’язане утворення важливих промислових районів України загальноімперського значення – Донецького вугільнорудного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого, загальноімперське значення мало виробництво цукру (Правобережжя). З часу реформи 1861р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс більше ніж у 115 разів і становив 1900р. 691, 5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку Російської імперії), залізної руди відповідно – в 158 разів і 210 млн. пудів(більша половина загальноімперського видобутку). Наприкінці 90-х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів), цукру – 23 млн. пудів (84% загальноімперськ.).

У Херсонській та Катеринославських губерніях за останні два десятиріччя XIX століття виникли 17 великих металургійних заводів.

Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Зросла роль України в експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частина в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. На Україні збирали 43% світового врожаю ячменю,20% – пшениці, 10% – кукурудзи. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25%, а щодо вивозу зернових – і того більше: понад 40%, 250-300 млн. пудів щорічно.

Розвиток промисловості, проникнення капіталізму на село зумовили зростання міського населення на Україні, яке у 1897р. досягло 3400 тис чол., або13,6 % загальної кількості, які проживали у 113 центрах, що мали статус міста.

Незважаючи на колоніальне становище України, ряд галузей її економіки був високорозвинутим і мав загальноімперське значення. На початку XX століття високого рівня розвитку досягли вугільна, металургійна, цукрова, паровозобудівна, суднобудівна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, залізничний транспорт. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався створенням монополій, які стали пануючими в основних галузях промисловості. У 1910-1916рр. на Україні почалось утвердження комбінованих об’єднань – трестів і концернів, за прямою участю банків,що вело до виникнення фінансового капіталу.

Однак фактичний колоніальний статус України не давав їй розвинути збалансовану економіку. У 1913р. Україна займала 24, 3% у загальному промисловому виробництві Росії, однак на її частку припадало лише 15% від усього обсягу обробної промисловості і 70% видобувної. В структурі фабрично-заводської промисловості України у 1912р. обробка металів і виробництво машин становило 10,4%. Вона залишалася імперським сировинним придатком, ринком збуту виробів російської промисловості.

Швидкі темпи розвитку промисловості висували перед Росією потребу адекватного розширення капіталістичної системи у сільському господарстві. Цьому завданню сприяла реформа аграрних відносин, запроваджена П. Столипіним. відповідними актами селянам надавалось право закріплення надільної землі у приватну власність і виходу з общини. З 1907 по 1911 рік на Україні вийшли на хутори і відруби 226520 селянських господарств. Поряд з зростанням заможного селянства відбувалось розорення дрібних господарств, посилювалась аграрне перенаселення в ряді регіонів України міграція сільського населення. Протягом 1906-1912рр. з українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід виїхало близько 1млн переселенців, або майже половина їх загальної кількості в європейському регіоні імперії. Аграрна реформа прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві і сприяла зростанню його продуктивності, хоча ще зберігалася поміщицьке землеволодіння, відробіткова система, малоземелля та інші кріпосницькі пережитки.

Характерним аспектом бурхливого капіталістичного розвитку України були зрушення у соціальній структурі населення України. Швидко зростав робітничий клас України, який у 1917р. досяг приблизно 3,6 млн. чоловік. Найчисельнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1,2 млн. чоловік, промисловий – 893 тис чоловік. Особливість класової структури селянства України порівняно з іншими регіонами полягала у більш високій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 рік порівняно з 20% в Росії) економічно сильним був прошарок заможного селянства, що щорічно нагромаджувало 240 млн. пудів хлібних лишків. В цілому 3 млн. 977 тис селянських дворів на Україні поділялися на 2 млн. 293тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких та 487 тис. заможних господарств. Дедалі більшу політичну і економічну роль відігравала буржуазія. Всеросійський перепис 1897 р зафіксував на Україні 40 650 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203, 7 тис постійно користувалися найманою працею.

Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські, Тутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо.

Отже, у II-й половині XIX століття під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни у соціально-економічній сфері. Україна перетворилась на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперський, а й світового значення. У 60-80 роки завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості: у пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії; українська промисловість розвивалася більш швидкими темпами порівняно із загальноімперським темпами розвитку; високий рівень концентрації виробництва; значний вплив іноземного капіталу; структурна та територіальна диспропорційність, побудова промислових об’єктів на принципах незавершеності тощо.

Наслідком буржуазних реформ і завершеного промислового перевороту було ускладнення соціальної структури суспільства: активно тривав процес диференціації серед дворянства і селян, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, і дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

II. Буржуазні реформи в Росії стали стимулом піднесення суспільного руху. Але хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-і роки, значно ускладнила ситуацію. Суть контрреформ полягала, як відмічалось в тогочасній офіційній пресі, у “виправленні фатальних помилок 60-х років”. Це “виправлення” виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті реформами 60-70-х років. Розпочалося відновлення феодальних порядків у всіх сферах життя, тривав наступ реакції.

Визрівало масове невдоволення всіх верств населення.

Суспільна думка цього періоду не тільки висувала чисельні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети.

Найвпливовішими політичними силами в Україні у II половині XIX століття були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Народницький рух

У 60-х роках XIX століття формується нова течія революційного руху під назвою народники. До неї входять передова молодь та представники різночинської інтелігенції. Після Валуєвського указу 1863 року частина молодої української інтелігенції (Стефанович, С. Перовська та інші) вступили у російські революційні організації народників. Їм була властива віра в самобутній розвиток Росії, оскільки вона найближча, на їх думку, до соціалістичного суспільства. Основу нового суспільства вони вбачали у сільській общині.

Відомі три етапи народницького руху:

1. (1859-1861рр.) – проходив під гаслом “ходіння в народ”;

2. (1870-і роки) – пропагандистська робота серед населення, масове “ходіння в народ” (з 1874р.);

3. (1880-і роки) – політична боротьба з елементами терору.

Восени 1873 року у Києві виникає народницький рух бунтарського напрямку під назвою “Київська комуна”. Народницькі угруповання існували також і в інших містах (Одеса, Харків, Житомир, Чернігів, Полтава, Миколаїв).

Своєї мети ходінням в народ народники не досягли. Їм не вдалось зрозуміти потреби селян. Розпочалися арешти і на кінець 1874 року “Київська комуна” перестала існувати.

Поступово народники відходять від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби з самодержавством. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії – помірковану і радикальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” – народницька організація, яка займалась пропагандою і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу. Радикальний напрям представляли у цей час “Народна воля”, яка робила ставку на терор.

У 80-х роках відбувається занепад народницького руху.

Соціал-демократичний рух.

Розчарування частини народників у ставці на революційній потенціал селянства призводить наприкінці XIX століття до поширення ідеології марксизму, що стала базою формування соціал-демократичної течії суспільно-політичного руху. Марксизм у Росії здобув набагато більшу популярність, ніж на Заході. Причиною цього було те, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму і традиційну тактику народників.

Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали економіст М.Зібер та С.Подолинський. незабаром у 80-90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються агітацією та пропагандою серед робітників.

1897р. – створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу” у Києві та Катеринославі, а пізніше і в інших містах.

У 1898р. у Мінську відбувся I з’їзд Російської соціал-демократичної партії. Серед дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.

Ліберальний рух.

Формування ліберального руху в Україні відбувалося на рубежі 70-80-х років, на основі земської ліберальної опозиції.

В основу суспільного розвитку ліберали покладали ідею побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Ідеальною формою державного правління ліберали вважали конституційну монархію. В основу своїх форм і методів боротьби вони поклали тактику пошуку компромісу з урядом.

Опорю ліберального руху були земства. Найвпливовішою була група земців Чернігівщини – І. Петрункевич, І. Шраг, О. Ліндфорс.

Ліберальний рух завдяки вузькій соціальній базі так і не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу.

Національний рух.

Лібералізація політичного режиму в Російській імперії після смерті Миколи I в 1955 році призвела до активізації українського національного руху. У Петербурзі (1859р.) та Києві (1860-1861рр.) нова генерація українських активістів, здебільшого студентів та колишніх братчиків, організували культурно-освітні товариства, так звані “громади”. Їх метою було сприяння розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості.

Петербурзька громада на чолі з В. Білозерським, П. Кулішем, М. Костомаровим та Т. Шевченком у 1861-1862 роках видавала перший в імперії український часопис “Основа”. Наприкінці 60-х років громади виникли у Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції членів громад називали “українофілами”.

Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В.Антонович, Т.Рильський, А.Свидницький, П.Житецький. вони вирішили зблизитися з селянством, щоб відстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття.

Головним ідеологом Київської громади був В.Антонович – випускник медичного, а потім – і історико-філологічного факультетів Київського університету, археолог, етнограф, археограф. З його іменем пов’язані створення і діяльність не лише громади, де гуртувались українські патріотичні сили, а й часопису “Киевская старина”, історичного товариства Нестора-літописця і газети української інтелігенції “Труд”. Він доклав зусиль і до становлення української археології як науки; плідно працював як дослідник українсько-польських відносин, козацтва (“Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 (1863)), соціальних стосунків в Україні (“Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1788” (1876), “Монографії з історії Західної і Південно-західної Росії” (1885) та ні.).

В 1863-1880 рр. працював головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Особисто підготував 9 томів “Архива Юго-Западной России”, де опублікував понад 2 тис першоджерел.

З 1878 року – професор руської історії Київського університету.

Після поразки польського повстання 1863-1864 років Російською імперією прокотилася хвиля репресій проти українського національного руху. Про що свідчить сумнозвісний циркуляр міністра Валуєва в 1863 році, що заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалась лише творів художньої літератури).

Діяльність громад було призупинено, деякі з українських діячів потрапили під арешт. Але через 10років національно-визвольний рух знову відродився. Активними учасниками його в 70-х роках були такі прогресивні діячі української культури як композитор М. Лисенко, драматург М. Старицький, письменник І. Рудченко, вчений М. Драгоманов та багато інших.

Український рух знову очолює В. Антонович. у Києві було засновано Стару Громаду. Вона розвинула свою культурну діяльність і в 1873 році взяла під свою опіку “Південно-Західний відділ Російського географічного товариства”, який опублікував низку важливих українознавчих матеріалів.

У 1875 році громада придбала газету “Київський телеграф” і перетворила її у свій друкований орган.

Характерним для київських громадівців було поєднання національної та соціальної ідеї.

Про них говорили, що вони носять в одній кишені “Кобзар” Шевченка, а в іншій – “Капітал” Маркса. Найпослідовніше намагався поєднати соціалізм зі справою українського національного визволення один з лідерів Київської громади М. Драгоманов (1841-1895рр.).

Громадівці у 1873 році сформували свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Проте розгортанню діяльності громад перешкоджали постійні переслідування царської влади. У 1875 році змушені були виїхати за кордон Драгоманов, Зібер, Подолинський. Підписаний Олександром II у 1876 році Емський указ заборонив видання будь-яких книг українською мовою, а також завезення української літератури з-за кордону. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було закрито, припинився вихід газети “Київський телеграф”. У подальшому громади діяли нелегально.

Після виїзду провідних діячів Київської громади за кордон, у 1878-1882 роках М.Драгоманов у журналі “ Громада”, який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернатив лежали: демократизм, федералізм, європеїзм, культурництво, еволюційність.

Отже, представники різних суспільно-політичних течій та рухів у II-й половині XIX століття висунули широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та виробили різні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерним є те, що загальноросійський рух був орієнтований на боротьбу за соціальне визволення, а український головний акцент робив на національне визволення. Незважаючи на те, що різні групи і організації різних політичних спрямувань були малочисельні, неорганізовані, слабо зв’язані з масами, вони все ж відіграли помітну роль у житті суспільства, оскільки були осередком майбутніх масових рухів.

III. Середина XIX ст. для імперії Габсбургів була часом випробувань. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р, вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені: 1859 р – програла франко-італо-австрійську війну,1866 – зазнає поразки в протистоянні із Прусією. Наслідком цих поразок стала глибока політична криза в державі. З метою збереження політичної стабільності австрійський уряд погоджується на перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську імперію, в 1867 р.

У 50-х роках XIX ст. у Галичині і на Буковині провели селянську реформу. Селяни повинні були заплатити великий викуп за землю і втратили право користуватися сервітутами (лісами і пасовищами). Багато тисяч селянських господарств продали з молотка.

У сільському господарстві утвердилися нові капіталістичні відносини. Але гальмом стає малоземелля селян після реформи та аграрне перенаселення західноукраїнського регіону. Розвиток капіталізму в аграрному секторі йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм.

Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю, хоча з часом почали їх втрачати.

Буржуазні відносини суттєво трансформували не тільки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. На селі посилився процес майнового розшарування селянства. Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX-XX століття у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% – малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр XIX століття емігрували в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бродяг. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Сільське господарство західноукраїнських земель у II половині XIX ст. – на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, поступово переходило на капіталістичні рейки (використовується вільнонаймана праця, зростає товарність сільського господарства, поліпшуються знаряддя праці, поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, розширюються посівні площі тощо).

Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Підтвердженням цього є те, що протягом II половини XIX ст.. продукція землеробства Галичини, Буковини та Закарпаття збільшилась майже у 1,5 рази, а населення – в 1,8 рази.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що особливо було помітно у сфері промисловості.

Особливості колоніального характеру промисловості західноукраїнських земель.

1. Гальмування промислового розвитку земель Галичини, Буковини і Закарпаття. Це робилося з допомогою високих податків в цих землях, відсутності фінансової підтримки, протекціоністської політики щодо австрійських підприємців, що суттєво підривало конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Деякі галузі промисловості не витримували конкуренції з дешевими австрійськими товарами і занепадали. Це такі як: цукрова, текстильна, шкіряна, машинобудівна, паперова, скляна.

2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості. Переважна більшість промислових підприємств була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих місцях. В 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до п’яти робітників. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювали тільки ¼ частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. Активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер – нафтоозокеритова, лісопильна, борошномельна, солеварна, спиртогорілчана та тютюнова. Найшвидше зростала нафтова.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного потенціалу.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. В Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, а на Буковині а в Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Напередодні І світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни.

Досить складною була ситуація у суспільно-політичному житті краю. У 1867 р. Австрія перетворилася в Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським, який розширив політичні права поляків за рахунок українців. За цих обставин соціальне напруження “українсько-польське протистояння” в західноукраїнських землях наростало. На початку XX ст. один з польських дослідників писав: “Те що селянин став синонімом русина, а поляк – синонімом пана, стало фатальним для нас…”.

Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільної та народовської суспільно-політичних течій.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникла ще в 1848 р., а в 50-ті рр. набуває більш чітких, окреслених форм.

Основними передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення роздрібленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості. Москвофіли – реакційна суспільно-політична течія. У своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їхньої політики: утвердження недоторканості існуючого ладу з усіма його залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Москвофіли об’єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію.

Ідеологи москвофілів: Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Вони видавали російською мовою газету “Слово” та журнали “Галичина”, “Лада” та ін. Організовували культурно-освітні товариства “Общество русских женщин в Буковине”, “Общество студентов Карпат”, “Народний дім” та ін. Москвофіли запевняли, що українського народу і української мови не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова (редактор “Газети церковної” І. Раковський).

Ідеї культури і освіти народних мас рідною мовою намагалися втілити в життя народовці. При цьому масовий визвольний рух вони спрямовували лише в русло культурно-освітньої діяльності. Народовці – суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції виникла в 60-ті рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з’явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих “Руською Трійцею” та Кирило-Мефодівським Братством і сформувався під впливом творчості Т.Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки.

Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич(син Маркіяна), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х рр. заснували у Львові студентську громаду – один з перших осередків українофільства в краї.

Більшість серед народовців становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Національну освіченість народних мас народовці підносили з допомогою Шевченкового “Кобзаря”, у містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі виставки. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство “Просвіта”, метою якого згідно зі статутом було навчати і освічувати народ, а в 1873 р. – засновано Товариство ім. Шевченка, його мета – сприяти розвитку української мови і літератури.

У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були “Правда” і ”Діло”), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники.

Народовці створили у Галичині політичну організацію під назвою “Народна Рада”. Основна її ідея – національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

Лідери Руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Наприкінці 80-х рр. завдяки енергійним діям народовці змогли відвоювати у москвофілів передові позиції і відтіснили їх на другий план.

У середині 70-х рр. у Галичині з’являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій та пропонувала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді політичні діячі І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький схилялися до соціалізму. Так в українському таборі виникла ще одна радикальна течія. Через свої часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали прагнули залучити до політичної діяльності широкі народні маси Галичини та Буковини. Незабаром вони створили першу політичну партію на українських землях – Русько-українську радикальну партію (1890р.).

У лоні цієї партії вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат – політичної самостійності України. (В. Будзиковський, та Ю. Бачинський, 1890-1895рр.)

Починаючи з 90-х рр. XX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає у політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізації їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

Селянський рух також набуває політичного характеру (страйки, віче, передвиборча боротьба).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пожвавлюється національний рух на західних землях. Засноване народовцями у 1868 р. для освіти селян товариство “Просвіти” на початку ХХ ст. значно розширило свою діяльність. На 1914р. “Просвіта” мала 3000 читалень і налічувала близько 37 тисяч членів. У 1894 р. засновано спортивне товариство “Сокіл”, у 1900 р. – товариство “Січ”. В них налічувалося 50 тис. членів у 1914 р. У 1913 р. виходило 80 українських періодичних видань(66 – у Галичині, 8 – на Буковині, 4 – на Закарпатті, 4 – у Відні та Будапешті).

Виникають нові політичні партії: УНДП(1899), УСДП(1899), Католицький Русько-Народний Союз(1896) перетворений у 1911 р. в Християнсько-Суспільну партію. Русофіли у 1900 р. створили Руську Народну Партію.

У 1894 р. до Львова переїхав М. Грушевський.

Великі заслуги в організації і піднесенні національного життя належала А. Шептицькому, митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.

ІV. Рубіж ХІХ – ХХ ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації. Українська промисловість формувалась як частина загальноімперського економічного комплексу. На початок ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях посідала одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру – рафінаду Російської імперії.

Концентрації промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Крім цього промисловому розвитку Наддніпрянській Україні на поч. ХХ ст. були притаманні також: спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку (в 1900-1910рр. частка промисловості України у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, загальноімперський показник становив лише 40%), перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії(у 1913р. в Україні вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 57% прокату, 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії). Незважаючи на величезний промисловий потенціал Україна залишалась сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80% населення. В 1913р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів російської імперії, що свідчить про підпорядкованість української промисловості імперському центру.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії, перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства(в цілому в українських землях поміщики до початку І російської революції продали понад 1/3 своїх земель; відбувалась катастрофічна поляризація, нерівномірне розшарування селян, в 1917 р. відсоток безземельних і малоземельних селян становив 80,5%); посилилася експлуатація народних мас; загострилися проблеми аграрного перенаселення. Не кращими були умови і в робітників України, робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу. 1904 р. майже32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій                та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька робота українського громадянства в попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу. З’являються перші спроби творення незалежних українських організацій. У 1891р. повстало “Братерство тарасівців” – об’єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялись культурницьким українофільством старшого покоління і ставали на шлях національного радикалізму. У 1896р. в Києві було утворено українське таємне товариство “Молода Україна”, – метою якого, за свідченням Київського жандармського управління, була “пропаганда соціалізму і політичного сепаратизму на українській основі”. 1897р. на нелегальному з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація.

Поява цієї організації була заключним акордом громадського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді.

Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900р. виникла перша українська політична партія – “Революційна українська партія”(РУП). До її складу увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мецієвич, М. Русов. Для початків діяльності РУП був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Він же підготував прогресивний документ цієї організації брошуру ”Самостійна Україна”. Принципами цього твору були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність.

Недоліки: не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Однак, цей документ містить низку принципово важливих орієнтирів:

1. Визначає мету партії – створення політично незалежної української держави.

2. Вказує на нового лідера національного руху – інтелігенцію третьої хвилі, яка на відміну від першої та другої служить своєму народові.

3. Розкриває спосіб досягнення поставленої мети – “боротьба кривава і безпощадна” та ін.

Під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з ІІ-й половини 1902 р. РУП почала пройматися марксисткою ідеологією, що спричинило розкол партії і створення ряду нових політичних партій: Української народної партії(УНР) на чолі з М. Міхновським(1902р.), яка відстоювала ідею нової української державної самостійності; Української соціалістичної партії на чолі з Б. Ярошевським (1903р.). Частина рупівців в 1904р. разом з бундівцями утворили Українську соціал-демократичну партію (“Спілку”), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупівців, яка гуртувалась навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка проголосили утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) 1905р. УСДРП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунула гасло автономії замість самостійної України.

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Е. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). З якої виділяється група на чолі з Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевичем, яка створює Українську радикальну партію(УРП). У 1905 р. УДП і УРП об’єднуються в одну організацію – УДРП.

Отже, на рубежі ХІХ – ХХ ст. помітно активізується діяльність українського національного руху. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національно політичних партій. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.

УСДРП та УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

Збереження поміщицького землеволодіння, самодержавства, станових привілеїв, а також національного гніту, що панували в Російській імперії на початку ХХ ст., залишалися для країни серйозною перешкодою на шляху подальшого прогресу. Становище ускладнювалось ще й економічною кризою початку ХХ ст. та поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Все це призвело до стихійного вибуху народного незадоволення – першої російської революції.

Можливість реального революційного виступу була обумовлена лише завдяки появі та зміцненню наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого кола політичних партій, посиленню їх впливу на маси, втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв’язку з поразкою у російсько-японській війні 1904-1905рр.

Початком революції стала мирна 150 тисячна демонстрація робітників, які намагалися передати цареві петицію про свої потреби 9 січня 1905 р. в Петербурзі, а у відповідь отримали кулі. Загинуло 1200 чоловік і 5 тисяч було поранено, це викликало бурю незадоволення.

У своєму розвитку перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), – яким відповідали кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті.

1 фаза – “піднесення”(січень-жовтень 1905 р.);

2 фаза – “кульмінація ”(жовтень-грудень 1905 р.);

3 фаза – “спад ”(січень 1906 р. – червень 1907 р.).

Специфічними особливостями суспільно-політичного життя доби революції були:

– Переплетення та взаємовплив робітничого, селянського і національно-визвольних рухів;

– Виникнення широкомасштабних народних виступів.(Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу близько 2 млн. чоловік Російської імперії, з яких в Україні 120 тисяч. Червневі виступи селян України 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами український селянський рух займав одне з перших місць у Російській імперії. Повстання на броненосці “Потёмкин” (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат і матросів;

– Посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;

– Суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту 17 жовтня 1905р. меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення. У 1905р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії українська газета “Хлібороб”. Незабаром газети та журнали українською мовою почали виходити у Києві, Катеринославі, Полтаві, Одесі і інших містах. Всього протягом 1905-1907рр. виходило 24 україномовних видання. У 1906р. М. Грушевський перевіз зі Львова до Києва видання “Літературно-наукового вісника”. Вперше вийшло повне видання “Кобзаря” Шевченка. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові та інших містах виникають Культурно – освітні організації – “Просвіти”. До середини 1907р. їх налічувалося 35. “Просвіти” вели активну культурницьку роботу – засновували бібліотеки, читальні видавали українською мовою літературу, проводили літературні і музичні вечори. Учителі багатьох шкіл самовільно переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджувався курс української літератури.

– Активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо). Під впливом революційних подій у грудні 1905р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу утворюється Українська соціал–демократична робітнича партія (УСДРП). У 1907р. виникає Українська партія соціалістів – революціонерів (УПСР).

З’являється нова альтернативна модель організації влади – Ради робітничих депутатів (протягом грудня – жовтня 1905р. Ради виникли у 50 містах Російської імперії).

Наприкінці 1905р. в Україні існувало майже 80 профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно – Західної залізниці.

Виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки (всього в українських землях було створено 12 повітових і 7 губернських комітетів).

Розгортається кооперативний рух (так, якщо в Київській губернії 1904р. було лише 3 кооперативи, то 1907р. – вже 193);

– Поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу думської трибуни. У І Державній думі від України було обрано 102 депутати, 44 з них об’єдналися в українську парламентську громаду, головою якої обрали адвоката з Чернігова І. Шрага. громада випускала свій орган “Украинский вестник”.

Основну увагу українська громада приділяла національному та аграрному питанням. 8 липня 1906р. I Державну думу було розпущено. Українські депутати не встигли виголосити підготовлену ними декларацію про політичну автономію України, а також законопроект про рідну мову в школі.

У II Державній думі українські депутати знов утворили думську громаду, яка складалася з 47 осіб. В основу її діяльності було покладено програму УРДП. У Декларації української фракції зазначалося, що вона вестиме боротьбу за перебудову Росії у “правову й демократичну державу”, домагатиметься забезпечення кожному народові права на автономію, в тому числі і для українців.

З червня 1907 року царський уряд розпустив II Державну думу і видав новий виборчий закон, згідно з яким 80% населення Російської імперії позбавлялися виборчих прав. Це був державний переворот, який відкрив новий період – період реакції.

Революція 1905-1907 рр. була придушена, однак вона сприяла пробудженню національної свідомості українців, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції.

Отже, економічному розвитку українських земель в складе Російської та Австро-Угорської імперій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були притаманні : залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних ресурсів; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформування структури промислового потенціалу; перетворення українських земель на ринок збуту й ін.

В сільському господарстві України в цій період зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії ;перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилюється експлуатація народних мас; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилювали соціальну напругу, вели до загострення соціальних протиріч.

Наприкінці XIX століття суспільний рух на Україні вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їх програм та активною боротьбою за вплив на маси. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил.

Революція 1905-1907 років в Російській імперії була придушена, однак вона сприяла пробудженню національної свідомості українців.