Лекція 4. Литовсько-польська доба в історії України. Початок козаччини (ХІV – поч. XVII ст.)

 

План:

  1. Литовська експансія на Українські землі . Литовсько-Руське князівство та його державно-політичний устрій.
  2. Українські землі у складі Речі Посполитої, Люблінська та Берестейська унії. Наслідки польської експансії.
  3. Виникнення українського козацтва.

Література:

  1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990.
  2. Гурій О.І., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: нове бачення. – Т.1. – К., 1995.
  3. Історія русів. – К.,1991.
  4. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990.
  5. Полянська-Василенко Н. Історія України. В2 т. – Т.1. – К., 1992.
  6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 т. – К., 1990 – 1992.
  7. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загально-історичному контексті // УІЖ, 1991. – №6.

Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі (к. Казимир ІІІ) і Угорщини (к. Людовіка). Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387р.)

А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.

Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою (10 із 12 синів Ольгерда були православними).

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на утвердження централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалось також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків.

1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави і не боялися реставрації удільно-князівського ладу.

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Щодо соціально-економічного розвитку, в Литовському князівстві тривав процес формування феодального землеволодіння і посилення закріпачення селянства. Відбулося формування фільваркової системи шляхетського господарства, яке було пов’язане із посиленням товарно-грошових відносин.

Найважливішим станом був шляхетський стан – це декілька десятків магнатських родів – великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них – князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чорторийські, Четвертинські, які займали високі посади у литовській державі, проте опинилися поза її найвпливовішим органом – “пани-рада” в результаті посилення литовсько-католицької партії.

Із зростанням міст їх мешканці сформувалися в окремий стан – міщанство, яке домоглося введення магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1497) та інші.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей його умовно поділяють на три групи:

  1. Чиншові селяни, або денщики, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. Поступово чиншові селяни зникають у ході формування фільваркової системи.
  1. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам.
  1. Службові селяни – це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбулося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Основою економіки України у XIV – ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення. Правовою базою у державі був “Литовський статут”, що мав три редакції: 1529р. – Старий, 1566р. – Волинський і 1588р. – Новий, в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права.

Цей статут був також головним збірником права на Україні, в тому числі головним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840р.

Литовський статут узаконював права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян, а також численні привілеї. Так, статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах.

Статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

2. Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська).

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів – Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Сангушків, Заславських, Ружинських та інших, які переходили до католицтва, польської мови і зрікались українства. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Дедалі більшу активність у спротиві національно-релігійному гнобленню відіграють братства, які виникли як станові організації українського міщанства. За зразком Львівського братства (1586р.) вони виникають скрізь по Україні. З часом стали всестановими інституціями, братва відіграли важливу роль у захисті загальнонаціональних інтересів, розвитку української культури і захисту її від полонізації, насадження католицизму.

Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.

Із 1610-х рр. до оборони православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства – козацтво. Історичною подією став вступ 1615р. до Київського Богоявленського братства гетьмана П. Сагайдачного разом із козацьким Військом Запорізьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковне життя. У 1620р. за сприяння Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита київського Й.Борецького та 5 єпископів.

Але, православний єпископат і всю церкву було легалізовано лише протягом 1632 – 1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я, завдяки рішучим діям козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом київським став П.Могила (1632 – 1647рр.).

П.Могила докорінно реформував церковне життя. Він прагнув поліпшити матеріальне і суспільне становище православної церкви, зрівняти її у правах із католицькою. Митрополит запровадив постійний нагляд за дисципліною духовенства, за порядком богослужіння. Створено Духовну консисторію яка чинила слідство і суд над духовенством.

У богослужінні було запроваджено українську мову.

П.Могила разом з групою освічених богословів і письменників систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис.

Митрополит досить успішно порозумівся з братствами та козацтвом. Він реставрував та відновив багато духовних святинь православ’я (храм святої Софії, Трьохсвятительську церкву, Спас на Бересті, Михайлівський, Видубицький монастирі в Києві та ін.).

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. П.Могила створив у Києві колегію (Києво-Могилянська академія з 1701р.) 1632р. на кшталт західноєвропейських із викладенням латинською та слов’янською мовами, грецькій мові, яка була популярною у братських школах, не надавалося, вже, великого значення.

У друкарні Києво-Печерської лаври видавалися богослужбові книги, богословські твори та шкільні підручники. Велику цінність мали дуже поширені “Служебник” і “Требник” виправлені та систематизовані Могилою.

12 грудня 1996р. на відзначення 400-річчя від дня народження митрополита київського, галицького і всієї Русі Петра Могилу було канонізовано.

 

Виникнення українського козацтва.

 

  1. Козацтво: виникнення, заняття, військове мистецтво.
  1. Запорізька Січ – козацька республіка
  1. Посилення національно-визвольного руху на Україні в кінці XVI на початку XVII ст. і роль в ньому козацтва.

Термін “козак” згадується вперше у Початковій монгольській хроніці (1240р.) (“одинокий” “схильний до завоювання”). Пізніше цей термін зустрічається у 16 ст. у словнику половецької мови “Кодекс Куменікус” (1303) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. “Страж” “розбійник”.

Польсько-Литовський хроніст М. Стрийковський вважав (XVIІ ст.), що козаки походять від стародавнього ватажка “Козака”, який боровся з татарами.

Версії, щодо походження:

  1. “Хозарська”.
  1. “Чорно-клобуцька” – тюркські племена в Пороссі на кордоні із степом.
  1. “Черкеська” – (“черкеси”) “черкеси” з Тьмутаракані.
  1. “Татарська” – татарські поселення на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта.
  1. “Автохтонна” – спадкоємці вічових громад Київської Русі.
  1. “Болохівська”.
  1. “Бродницька” (пониззя Дунаю) слов’янське степове населення.
  1. Уходницька” – громади вільних озброєних людей.
  1. “Захисна” – з метою відсічі татарській загрозі.
  1. “Соціальна” – козацтво з’явилося внаслідок посилення економічного, політичного, національного і релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

Чинники, що сприяли появі козацтва:

  1. Існування великого масиву вільних земель зі сприятливими умовами для життя...;
  1. Досвід освоєння південних територій;
  1. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозабезпечення... .

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

  1. Зростання великого феодального землеволодіння (з 15 ст.).
  1. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту.
  1. Наростання зовнішньої загрози (захист від турків і татар).

Турки називали козаків буткалами, тобто змішаним народом.

Фактично майже до кінця XVI ст. термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

1572р. універсал Сигізмунда ІІ Августа – встановив козацький реєстр в 300 чол. – “регулярне військо”. Стефан Баторій вписав в реєстр 500 чол., 1590р. – 1 тис., 1625 – 6 тис., 1630 – 8 тис.

Організаційно реєстрове (городське) козацтво 1625р. складалося з 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський.

“Ординація війська Запорізького реєстрового” (1638р.)обмежила права козаків.

Поява реєстрового війська поклала початок двом важливим суспільним процесам:

а). утворенню реєстрових збройних формувань;

б). легітимізації козацького стану – юридичному визнанню козацтва.

Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Отже, протягом XV – XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яке виникло як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя.

Тільки влітку 1587р. козаки здійснили штурм Вани, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами.

1606р. запорожці взяли турецьку фортецю Варну, яка вважалась неприступною.

1608р. захопили Перекоп.

1609р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін.

1614р. зруйнували Синор і Трапезунд (Мала Азія)

1615р. з’явилися під мурами Константинополя, спалили портові споруди.

1616р. під проводом П.Сагайдачного здобули і спалили головний невільницький ринок у Криму – Кафу.

1621р. 40 тис. козацьке військо здобуло перемогу під Хотином в союзі з поляками над турками.

1577 – 1578рр. ведуть боротьбу за Молдавський престол.

У XVIІ ст. козаки активно втручаються у внутрішні справи Московської держави. (1604 – 1605рр.; 1607 – 1610рр. і 1618р.).

Отже, на рубежі XVI – XVIІ ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Але через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інших причин, козацтво так і не перетворилося на самостійну силу міжнародного життя.

ІІ. Перша писемна згадка про Запорізьку Січ з’являється 1551р. у польського історика М.Бєльського (1495 – 1575рр.). у “Всесвітній хроніці”, він повідомляв, що у І половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.

У різні часи Січ розташовувалася на різних островах – Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Заснування першої Запорізької Січі, історики, як правило пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д.Вишневецького (Байди) (1516 – 1563). Під його керівництвом протягом 1552 – 1556рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, що стала не тільки гарантом безпеки, а й стала своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртуванням запорізького козацтва.

З часом на Запоріжжі сформувалась нова українська (козацька) державність, що була прообразом справжньої держави. Для Січі були притаманні усі ознаки держави...

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців зумовили оригінальний, неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і духовним органом Січі була січова рада. Важливою функцією Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової, або полкової старшини. Чисельність козацької старшини інколи доходила і більш як 150 чоловік.

У Січі функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склалися у Січі, утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок) зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних і судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями війська Запорізького” (Дніпропетровська, Запорізька, частково Херсонська, Кіровоградська, Донецька, Луганська та Харківська обл.) у XVIІІ ст. її площа була близькою острівній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася.

Це була своєрідна форма державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної військової небезпеки. М.Костомаров назвав Січ “християнською козацькою республікою” і це визначення стало класичним... .

Відомий дослідник американської демократії Алексіс Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з’єдналися в одне ціле – духу свободи та духу релігії. Це переплетіння, взаємодія та взаємовплив цих двох засад стало своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави.

Козацька форма державності мала свої особливості:

  1. Вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі (духовна спорідненість).
  1. Запорізька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери – могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Запорізька Січ була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість.

3. Наприкінці XVI ст. – на поч.. XVIІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків:

І – 1591 – 1596рр.

ІІ - 1625 – 1638рр.

Головна рушійна сила – козацтво.

Причини першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту, енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верстви, спроби офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К.Косинського (1591 – 1593рр.) це перший великий селянсько-козацький виступ. Повстання охопило Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводство. Серпень 1593р. повстанці терплять поразку під П’яткою на Житомирщині.

Травень 1593р. повстанці почали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К.Косинський. повстанці зазнають поразки. А в 1594 – 1596рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Останній висунув проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. На р. Солониця біля Лубен козаки потерпіли поразку.

Право на власну юрисдикцію визнано було лише за реєстровцями.

Зміцнювалися зв’язки козацтва з православним духовенством. 1620р. за гетьманування П.Скоропадського було задекларовано його позицію включенням всього Запорізького війська до складу Київського братства (40 тис.), відновлено повністю церковну ієрархію. Козаки взяли під свою охорону єрусалимського патріарха Феофана (котрий висвятив київського митрополита Іова Борецького). Що посилило напруженість у міжконфесійних відносинах. Після смерті ревного католика Сигізмунда ІІІ козацтво висловилось рішуче за відродження свободи віросповідання у Речі Посполитій. Королевич Володислав змушений був створити незалежну комісію, яка виробила “Статті для руського народу” затверджені на королівському сеймі 1633р. Цим було легалізовано існування православної церкви та повернуто їй частину маєтностей. Релігійне питання втрачає після цього свою гостроту.

Однак неухильно поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом.

1625р. розпочалося повстання під проводом М.Жмайла. Найбільша битва відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, жодна із сторін не отримала перемоги. За Куруківською угодою козацький реєстр зростав від 3 до 6 тисяч, щорічна плата реєстровців збільшувалась до 60 тисяч злотих. Амністія повсталих Куруківська угода стала компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольнила інтересів більшості повсталих, вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво (поміркована лінія) і нереєстрове (радикальна лінія) яке організаційно оформилось на Січі 1628р.

В березні 1630р. запорожці на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) вирушили з Січі “на волость”. Повстання охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Під Переяславом відбулася битва, яка тривала майже три тижні “Тарасова ніч”.

Козацько-старшинська верхівка знову усунула ватажка від керівництва, уклала компромісну угоду, за якою зберігались основні вимоги Куруківської угоди та збільшувався реєстр до 8 тисяч осіб.

1635 гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури Кодаку.

Новим масштабним виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637 – 1638рр., яке очолив П.Бут (Павлюк), Д.Гуня, Я. Остряниця.

На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Кнівському повіті (грудень) 1638р. реєстровці змушені були визнати ухвалену сеймом “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”. Скасовувалося козацьке самоврядування, реєстр скорочувався до 6 тисяч. Козаки мали право селитися у трьох староствах: Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара.

Повстанці зазнали поразок. Причини цих поразок були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; мало чисельність; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгоджені дії реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо.

Отже, перебування українських земель у складі князівства Литовського тривало декілька віків. У XІV ст. (середина) розпочалося м’яке “оксамитове”, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу. А це стало підґрунтям виникнення і формування козацтва, як впливового чинника міжнародного життя XVI – XVIІ ст.

Популярні статті