Українська культура першої половини ХІХ ст.

 

Правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій розуміли, що українська культура — основа українсько­го національного відродження. Отож вони не гребували жодними гальмівними засобами у цій царині. У перший же рік відкриття Київського університету попечитель навчального округу зобов'язав ректора встанови­ти таємний нагляд за викладачами й негайно доповідати про такі обставини: "1. Якщо б у лекціях панів викладачів університету міг вкрастися хибний напрям, протидіючий вірі, моральності, покірності властям, і викликання любові до якоїсь батьківщини, відокремленої перекрученими думками від спільної улюбленої вітчизни, для цього я покладаю на вас пильний, але таємний нагляд за викладанням університетських лекцій. 2. Якщо б на нарадах університетських присутствених місць міг вкрастися дух непокори властям і протидія планам уряду. 3. Якщо б ви зі свого боку помітили особисті недозволені вчинки членів університету або зв'язки їх з людьми неблагонадійними чи підозрілими".

В умовах духовного поневолення українського народу будь-який вияв національної свідомості у культурному процесі набував політичного значен­ня. Тому так нещадно розправлялися власті обох імперій з діячами україн­ської культури (письменниками, істориками, педагогами, студентами). Особливо це видно на прикладі "Руської трійці" та Кирило-Мефодіївського товариства. Як уже зазначалося, було конфісковано тираж "Русалки Дністрової", а в Російській імперії відразу після суду над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства поліція заходилася вилучати з вільного обігу їхні книжки. Зокрема, в розпорядженні полтавського губернатора від 4 липня 1847 р. зазначалося: "Государь император высочайше повелеть соизволил напечатанные сочинения: Шевченки — Кобзарь", Кулиша — "Повесть об украинском народе", "Украина" и "Михайло Чернышенко", Костомарова — "Украинские баллады ' и "Ветка" — запретить и изъять из продажи, об исполнении чего и последовало ко мне предписание г. министра внутренних дел от 19 минувшего июня. Имея в виду, что если нет во всем городе постоянных книжных магазинов, то во время ярмарок прибывают в оный торговцы с книгами, я предписываю градской полиции иметь строгое наблюдение за продажею прописанных сочинений Шевчен­ки, Кулиша и Костомарова, и ежели где какие из них оказались бы, тотчас же отобрать и представить ко мне".

3 Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній "переваги любові до батьків­щини", тобто, до України, "над любов'ю до вітчизни", тобто, до Російської імперії. Тексти навіть історичних рукописних джерел при підготовці їх до друку зазнавали вилучень і перекручень на вимогу цензорів, якщо вони виражали "пристрастність до малоросійської народності". 1853 р. міністр народної освіти виніс сувору догану цензору, який дозволив надрукувати у газеті "Черниговские губернские ведомости" добірку українських істо­ричних прислів'їв та приказок, бо це, мовляв, може послужитися розпалю­ванню ворожнечі між українцями і росіянами.

Микола І запропонував генерал-губернаторам в Україні охопити таєм­ним наглядом усіх, хто виявляв посилений інтерес до українських старожитностей, історії і літератури, а репресивні заходи здійснювати найобережніше без явних переслідувань "і, наскільки можливо, не дратуючи уродженців Малороси". Гоніння на українську культуру російський царизм намагався підкріпити авторитетом науки. Антиукраїнську кампанію очолив професор Московського університету Михайло Каченовський. Об'єктом критики він обрав мову — основу й форму національної культури. У своїх друкованих працях і в лекціях перед студентами професор став доводити, що українська мова є та сама російська, але попсована польською. Водночас у Галичині польські вчені поширювали думку, нібито українська мова — "хлопський" діалект польської. Проти цих зловорожих вигадок російських і польських шовіністів публічно виступив видатний російський слов'янознавець І.Срезневський, а також деякі вчені як на східно-, так і на західноукраїн­ських землях.

Як уже зазначалося, революція 1848-1849 pp. розкріпачила україн­ську мову в Галичині, стимулювала там розвиток української культури і науки, започаткувала україномовну пресу. Тим часом життя Російської імперії у період Європейської революції 1848-1849 pp. ознаменувалося створенням особливого комітету для нагляду за "духом і напрямом книго­друкування". Цей захід цілком відповідав загальному гальмівному курсу колонізаторської політики щодо розвитку української культури в цілому, і зокрема — щодо української літератури та суспільствознавчих наук.

Наука та освіта. Поблажливіше російський царизм ставився до природничих наук, ро­зуміючи, що від їхнього стану залежить розвиток продуктивних сил народ­ного господарства, науково-технічний поступ країни. Осередками науково-дослідної діяльності були вищі навчальні заклади, державні установи і гро­мадські фахові товариства.

Зокрема, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві заснували метереологічні станції. Багаторічні спостереження на них дали змогу розробити прогнозну карту погоди у Слобідській та Південній Україні. Складена професором Харківського університету Никифором Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст.

Розвиткові агрономії, лісівництва, зооветеринарії сприяло Одеське сільськогосподарське товариство. Визначну роль у розвитку ботаніки і садівництва в Криму відігравав Нікітський ботанічний сад поблизу Ялти. Науково-дослідну роботу вели також ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременці.

Дослідження в галузі медицини розгорнуло Товариство київських лікарів. Стан промисловості, сільського господарства, торгівлі вивчали й давали необхідні практичні рекомендації статистичні комітети, організовані в усіх губернських центрах. Тритомні праці Дмитра Журавського "Стати­стичний опис Київської губернії" і Миколи Арандаренка "Записки про Полтавську губернію", двотомник Аполлона Скальковського "Спроба ста­тистичного опису Новоросійського краю" дали матеріал щодо визначення напрямів практичного використання природних ресурсів і розвитку продук­тивних сил народного господарства. Ці праці і для нащадків послужили джерелом вивчення соціально-економічного життя, побуту і звичаїв нашо­го народу середини XIX ст.

Українські вчені-математики уславилися на всю Російську імперію. Близький приятель Т.Шевченка Михайло Остроградський навіть був обраний академіком Петербурзької академії наук, а тритомний "Курс мате­матики" професора Харківського університету Тимофія Осиповського про­тягом кількох десятиріч був підручником для вищих навчальних закладів. Посібником для студентів став також двотомник "Основи ботаніки" Ми­хайла Максимовича, першого ректора Київського університету, різнобічно­го вченого народознавця й природознавця. Професор Харківського універ­ситету Н.Єллінський підготував і видав двотомний навчальний посібник з хірургії для студентів-медиків.

Важливою подією було відкриття 1828 р. у с.Пальчики на Чернігів­щині першої в Україні та й в усій Російській імперії школи бджільництва. Її випускники за три роки навчання ставали високопрофесійними пасічни­ками із загальною початковою освітою і з фаховими знаннями у галузях городництва, садівництва, квітникарства, шовківництва. Засновник школи Петро Прокопович (Тарас Шевченко в повісті "Близнецы" назвав його "славным пчеловодом") ще 1814 p. сконструював перший у світі рамковий вулик, який дав змогу збирати мед без попереднього знищення бджіл, як це робили раніше.

У першій половині XIX ст. у зв'язку з відкриттям університетів у Хар­кові (1805) та Києві (1834), ліцеїв у Кременці (1805), Одесі (1817), Ніжи­ні (1820), 19-и гімназій у найбільших містах України значно розширилися можливості здобуття середньої і вищої освіти для дітей з привілейованих станів, насамперед дворянства. Але й у цих закладах поряд із консерватив­ною, відданою царизмові інтелігенцією формувалася національна еліта, яка переймалася інтересами трудящих мас. Люди з вищою освітою працювали в гімназіях, судових установах, губернських і повітових управліннях, медич­них закладах. Загальноосвітню київську академію 1814 р. було реорганізо­вано в навчальний заклад із підготовки кадрів духівництва.

Значний внесок у розвиток вищої освіти України і Росії зробили вчені-українці із Закарпаття. У Харківському університеті ректором працював А.Дудрович, а деканом юридичного факультету — К.Павлович. Посаду директора Ніжинського, а згодом Одеського ліцеїв обіймав І.Орлай. Пер­шим ректором Петербурзького університету був М.Балудянський. Там же викладали філософію П.Лодій, а правознавство — В.Кукольник. Ще один їхній сучасник, також вихідець із Закарпаття Ю.Гуца-Венелін прославив науку ґрунтовними дослідженнями у царині слов'янознавства.

На західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії вищу освіту давали найдавніший в Україні Львівський університет (з 1661 р).Там же, у Львові, працювали з 1817 р. Реальна (торговельна) і з 1844 р. Технічна академії. Але українці становили меншість серед студентів. Біль­шість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Так само було й у гімназіях. Серед їхніх учнів українці також становили мен­шість. На Закарпатті взагалі не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей спеціалізувався лише на підготовці духівництва. Цілком підпорядкованою церковним властям була й уся система початкової освіти, до якої на західноукраїнських землях входили трикласні школи.

Після революції 1848-1849 pp. вони стали чотирикласними, бо додали навчання основ практичних знань у галузі землеробства, садівництва, городництва, бджільництва, шовківництва. З часу революції у багатьох містах і селах почали працювати недільні школи-читальні для дорослих. Навчання у них, як і в початкових школах, велося українською мовою. Але утримання і тих, і тих уряд повністю переклав на плечі населення.

Професор університету і ректор духовної семінарії Іван Лаврінський не тільки складав шкільні підручники, а й заснував грошовий фонд допомоги українським школам. Наступ реакційних сил на завоювання національної революції у Галичині в 50-х pp. виявився ще й у тому, що було скасовано обов'язкове вивчення української мови у середніх навчальних закладах.

Під владою Російської імперії українська мова зовсім не практикувала­ся як навчальна ні в початкових, ні в середніх, ні у вищих освітніх закладах. Та й узагалі здобути бодай початкову освіту простій людині було важко. Не вистачало навіть парафіяльних шкіл, призначених для "найнижчих станів", де діти навчалися грамоти, чотирьох дій арифметики та основ православної віри. Так, 1844 р. в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях на кожних 713 жителів припадав лише   один учитель. На кінець 50-х pp. XIX ст. на всіх українських землях, що входили до складу Російської імперії, працювало тільки 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів. У деяких селах Лівобережжя і Пра­вобережжя продовжували діяти так звані дяківські школи, де найнятий селянами дяк навчав дітей читати й писати за часословом і псалтирем. Однак і таких було обмаль.

Всю систему народної освіти в Україні царський уряд тримав під пиль­ним контролем, різними розпорядженнями перепиняв шлях до середніх і ви­щих навчальних закладів вихідцям із народних мас. Не чинилися перешкоди І лише в галузі професійної освіти. Уже 1804р. було відкрито перше в Україні ремісниче училище в Чернігові. Пізніше в Полтаві та Херсоні відкрили учи-* лища для підготовки службовців державних установ. В Одесі почало діяти садівниче, у Харкові — землеробне, у Кременці — землемірне училища. Професійних моряків і суднобудівельників готувало Херсонське училище торговельного мореплавання. У деяких містах діяли фельдшерські училища.

Всі ці заклади забезпечували фаховими кадрами народне господарство й культуру, сприяли науково-технічному поступу України. Цьому прислу-г жилися культурно-освітні осередки: бібліотеки, музеї, друкарні. Чи не найч більшого авторитету серед них набув "Оссолінеум" — науково-дослідний інститут, заснований 1817 р. у Львові польським ученим-просвітителе»; Ю.Оссолінським. Основу цього закладу становили багатюща бібліотек» і музей з рідкісними колекціями пам'яток історії, культури та мистецтва.

Мистецтво. У піснях, переказах, легендах, казках народ продовжував оспівувати своє героїчне минуле, пов'язане з боротьбою за своє національне та соціальне визволення. Величезна роль у збереженні національної пам'яті належала кобзарям, бандуристам і лірникам. У першій половині XIX ст. дуже популярними були Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний). Найвидатніший кобзар того часу Остап Вересай (1803-1890 pp.) походив із кріпаків села Сокиринці, що на Чернігівщині. Він осліп у чотирилітньому віці й понад 70 років мандрував із села в село, спі­ваючи думи й пісні для простих людей, будив у них найсокровенніші почут­тя, закликав до боротьби проти національного і соціального гноблення.

На багатому українському народнопісенному фольклорі розвивалося музичне мистецтво. Саме на цій основі написано в перші десятиріччя XIX ст. невідомими авторами "Українську симфонію", пісні "Вцоть вітри", "Сонце низенько", варіації київського педагога і композитора И.Витвиць-кого під назвою "Україна' на теми народної пісні "Зібралися всі бурлаки". Історик-народознавець Микола Маркевич упорядкував і видав нотні збірки українських народних мелодій.

На західноукраїнських землях значного поширення набуло хорове мис­тецтво. Самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших куль­турних центрах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Най-популярнішим був перемишльський хор під керівництвом чеського музи­канта Алоїза панке. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів із народних вуст видав збірник українсько-галицьких пісень.

На початку XIX ст., поряд з домашніми театрами поміщиків, у великих містах стали виникати театральні трупи і почали будуватися приміщення професійних театрів. У Полтаві 1819 р. було споруджено саме таке при­міщення,^ сцені якого поставлено п'єси "Наталка-Полтавка" і "Москаль-чарівник" І.Котляревського. Полтавський театр гастролював у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах.

Однак на той час театральне мистецтво розвивали переважно аматор­ські трупи, створені з кріпаків у поміщицьких маєтках. Серед них просла­вилися домашні театри у селах Качанівка та Спиридонова Буда на Черні­гівщині, в с.Романівка на Волині. Вони давали балетні вистави, виїздили на гастролі у великі міста України. Та актори-кріпаки, навіть оволодівши високим мистецтвом, зазнавали брутальних знущань від поміщиків, тілес­них покарань різками. Широку популярність здобув аматорський колектив у с.Кибинці на Полтавщині, керівником і режисером якого був батько видатного письменника М.Гоголя Василь Гоголь-Яновський.

Великий російський актор, друг Т.Шевченка Михайло Щепкін теж починав театральну кар'єру кріпаком. І.Котляревський став ініціатором викупу з неволіцього неперевершеного виконавця ролей Виборного в "На-талці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". Щепкін виступав у цих ролях і на сценах Москви та Петербурга.

Талановитий український актор Карпо Соленик починав свою творчу діяльність на сцені професійного театру в Харкові, де директором і режи­сером був Г.Квітка-Основ'яненко.

Напередодні революції 1848 р. перші аматорські трупи створюються на західноукраїнських землях. У їхньому репертуарі були п'єси І.Котляревсь­кого і Г.Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М.Устияновича, С.Петрушевича, О.Духновича. Вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність у суспільстві, засуджували здирства і насильства вла­стей, висміювали тих, хто зневажав мову і звичаї свого народу. Австрійська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.

У Наддніпрянській Україні у великих містах споруджувалися театри за проектами талановитих архітекторів. Побудовані у класичному стилі, вони стали окрасою Києва (архітектор А.Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Значні архітектурні споруди зводилися під навчальні заклади (університет та інститут шляхетних дівчат у Києві — за проектами академіка архітектури В.Беретті), культові приміщення дзвіниця Успенського собору в Харкові — архітектори Є.Васильєв та О.Тон; Преображенський собор у Катеринославі — архітектор А.Захаров).

Кращих митців залучали й до будівництва поміщицьких палаців — Розумовського в Батурині (архітектор Ч.Камерон); Ґалаґана в Сокиринцях
(архітектор П.Дубровський). Працею кріпаків створювалися світові ше­деври пейзажного архітектурного мистецтва, зокрема парки Олександрія у Білій Церкві, Софіївка в Умані.                                                                           

Скульптурне мистецтво першої половини XIX ст. уже не обмежується прикрашанням архітектурних будівель та спорудженням надмогильних пам’ятників. Воно виходить на вулиці і майдани міст, хоча здебільшого звеличує імперію. Так, до сторіччя (ІД)9-1809 pp.) перемоги Петра І у центрі; Полтави за проектом Феодосія Щедріна виростає десятиметрова чавунна колона, увінчана бронзовим орлом, який символізує силу і непереможність" Російської імперії. У Києві за проектом В.Демут-Малиновського було спо­руджено пам'ятник князеві Володимиру — ініціатору хрещення Київської Русі, яке російська православна Церква тлумачила як початок своєї історії.

Колонізаторській політиці царизму служили й твори видатного українсь­кого скульптора, уродженця Чернігівщини, академіка Петербурзької ака­демії мистецтв, автора славнозвісного пам'ятника Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві Івана Мартоса — надгробки гетьману Кирилові Розумовському (місто Батурин), генерал-губернатору Малоросії Петру Румянцеву (Київ), пам'ятник градоначальнику Одеси Емануїлу Рішельє. У галузі малярства провідним майстром в Україні став Тарас Шевчен­ко. Вихованець видатного російського художника Карла Брюллова, він пі­шов самостійним шляхом і досяг вершин у гравіруванні, за що був удостоє­ний Петербурзькою Академією мистецтв звання академіка. Пензлю й олівцю Шевченка належить понад 130 портретів. Його твори пройняті демократизмом, високим гуманізмом, національно-визвольними ідеями. Соціальні мотиви виразно проглядаються у серіях "Притча про блудного сина", "Живописна Україна , а також у малюнках з життя казахського народу, серед якого поет жив на засланні.

Друзі Шевченка В.Штернберг, Я. де Бальмен, М.Башилов з любов'ю ілюстрували видання його "Кобзаря". Аполлон Мокрицький та Іван Сошенко відомі як автори реалістичних портретів людей з народу, діячів української і російської культури. Відомий майстер Василь Тропінін майже 0 років був кріпаком поміщика на Вінниччині. На його картинах — чудові краєвиди Поділля, на портретах — колоритні образи українських селян. Фольклор живив професійну художню культуру України. У п'єсі "На­талка-Полтавка" мали свою “роль” народні пісні, увічнені й завдяки цьому твору І.Котляревського. Ліричні поезії Т.Шевченка сприймалися як най­кращі твори українського фольклору.

Та й сама усна народна творчість розвивалася, збагачувалася новими мистецькими перлинами, новими темами, почерпнутими із сучасності. Кріпацтво, наймитство, рекрутство, чумацтво — всі ці історичні явища знайшли яскраве відображення в українському фольклорі. Він став джере­лом натхнення і для професійних митців.

Традиційно-побутова культура. Масове декоративно-ужиткове мистецтво (пов'язане з прикрашанням житла та одягу, виготовленням естетично оздоблених предметів побуту), як і традиційно-обрядову культуру, творив і далі народ, основу якого станови­ло селянство. Переважно його естетичні смаки, обряди і звичаї, світоглядні уявлення і морально-етичні норми визначали той привабливий образ українського народу та його Батьківщини, що так вражав і захоплював доброзичливих іноземців, коли вони відвідували Україну.

Росіяни також переконувалися, що тут проживає народ, відмінний від них своєю мовою, менталітетом, звичаями. "Немовби в'їжджаємо до іншої держави", — казали російські мандрівники. їх вражали українські села з чепурними хатами, оточеними садками, дороги, обсаджені деревами. Навіть шовіністично настроєний щодо нашого народу російський історик Михайло Погодін після відвідин України писав 1842 р.: "Я люблю мало­російські села. Яка це принада — білі хати у затінку зелених розкішних дерев, розсипаних по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім". Такі ж враження назавжди залишилися в пам'яті видатного російського вченого-мовознавця, уроджен­ця Слобідської України Володимира Даля:"... Хати не ліпляться суцільно одна до одної і зруб у зруб, а кожна відступлена і відокремлена двором, городом, укрита соломою, але не схожа на потворну копицю, а вкрита гладенько, рівно, зі стріхою в обруб".

Народні будівельники "вписували" дім у природне середовище, тому він з усім подвір'ям становив єдиний ансамбль, як і все село в цілому. Українська хата вважалася повноцінним житлом тільки тоді, коли її оздоб­лювали як зовні, так і всередині. Кожна губернія, повіт, село мали свої традиції хатніх настінних розписів, але скрізь цим займалися лише жінки. Фарби виготовлялися самотужки із природних матеріалів: трав, квітів, ово­чів, фруктів, ягід, різних глин, сажі тощо.

Орнаментами (найчастіше квітковими) розписувалися стіни — зовні і зсередини, особливо — піч, до якої ставилися побожно, часом як до жи­вої істоти, що забезпечувала родині добробут, тепло, затишок. Для печі не жаліли місця в хаті, будували її трохи не в півкімнати із запічком і при­пічком.

На західноукраїнських землях печі облицьовували кахлями із зобра­женням квітів, звірів, вершників, солдатів. Художнім різьбленням прикра­шали двері, віконні рами, скрині, в яких зберігали одяг, білизну. Козаків на конях малювали на дверях, віконницях хат по всій Україні. Прикрашала оселю настінна відкрита шафа (мисник) з керамічним посудом.

Творчість народних майстрів гончарного мистецтва, які виготовляли розписаний візерунками полив'яний посуд, мала вплив і на порцеляново-фаянсове фабричне виробництво, що розвивалося в першій половині XIX ст. на Волині, Чернігівщині і Київщині. Проте посуд із фаянсу та пор­целяни був дорогим. Селяни й міщани, як і раніше, користувалися гончар­ними виробами народних промислів.

На початку ХІХ ст. зростає виробництво художнього скла. На Волині, Поділлі, Київщині, Чернігівщині з'явилися склоробні майстерні (гути). Вони спеціалізувалися здебільшого на виробленні пляшок, а також виготов­ляли скульптурки, вази. Продукція Київського заводу кришталевого скла здобула визнання в усій Україні. А вироби дрібних селянських гут не вихо­дили за межі місцевих ринків.

З початку ХІХ ст. дедалі більше механізується килимарство й ткацтво. Отже, і в цих галузях продукція великих майстерень і мануфактур Гали­чини, Поділля, Лівобережжя, Слобожанщини витісняла ручну роботу. У середині XIX ст. лише підприємства Харкова виготовляли щорічно близько 25 тис. килимів і попон. Не загубило давньої слави як осередок народного художнього ткацтва містечко Кролевець на Лівобережжі. Кролевецькі рушники мали попит навіть за межами України. Взагалі вишивка була неодмінною прикрасою речей домашнього вжитку, а також жіночого і чоловічого одягу всіх регіонів України.

Як повсякденний, так і святковий одяг у селянському середовищі не зазнавав суттєвих змін протягом сторіч. А от дворянство часто-густо не тільки відмовлялося від рідної мови, а й намагалося відрізнитися від селянської маси одягом, запозичуючи позанаціональну моду колонізаторів. Та й у селянському середовищі бідніші носили одяг з домотканого лляного чи конопляного полотна, а заможніші полюбляли фабричні тканини: ки­тайку, нанку, шовк тощо.

Соціальне розшарування позначалося й на культурі побутових відно­син. Дворяни, купці, чиновники, духівництво, ремісники, селяни, робітни­ки мали свої звичаї і норми поведінки в суспільстві й родині. Але головним носієм і охоронцем національних традицій було селянство. Суспільну вартість людини воно вимірювало насамперед її ставленням до праці. Основу народної педагогіки становило трудове виховання.

Вплив на дорослих громадян, на їхнє ставлення до суспільних обов'язків здійснювали, керуючись нормами звичаєвого народного права, сільські громади. Для вирішення важливих справ вони скликали мешканців на сходбище. На західноукраїнських землях на такі сходбища віча у період революції 1848-1849 pp. збиралося навіть кілька сіл. Вони набували ха­рактеру масових політичних мітингів.

І хоча риси індивідуалізму, тобто, самостійна турбота про духовність і матеріальний добробут власної особи, переважали в національному харак­тері (або, за сучасною термінологією, — ментальності) українця і навіть поглибилися у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин, однак не згинули й традиції трудової взаємодопомоги. Ось як описав їх на початку 60-х pp. XIX ст. етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський: "Земле­робство в хліборобній Малоросії провадиться, за переказами, способом, заведеним споконвіку. Важкий плуг, запряжений трьома або чотирма пара­ми волів, борознить землю, яка щедро нагороджує працю плугатаря. Якщо з'являться якісь несприятливі умови: занадто сухе або дуже мокре літо, град, хробаки, ховрашки, то вони знищують іноді жниво, головний предмет доходів простолюдина. Не можна не зауважити, що в Малоросії існує звичай взаємної допомоги в роботі. Три або чотири пари волів, необхідних для плуга, можна побачити лише в дуже заможного селянина, а в кого : “не вистачає робочої худоби, той шукає товариша, і орють вони разом. Така ж допомога потрібна іноді для будівництва, рубання і перевезення лісу, але ніколи за це не сплачують гроші. Само собою зрозуміло, господар повинен добре годувати та пригощати добровільних працівників, які завжди сумлінно виконують свій обов'язок”.

Поширеним по всій Україні був звичай толоки, тобто, добровільної, без грошової оплати разової колективної роботи на прохання того чи того господаря. Роль цієї трудової взаємодопомоги підкреслює народне прислів'я:   "Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш". Давньою формою народної виробничої кооперації була супряга: два-три господарі об єднували робочу худобу та сільськогосподарський реманент і обробляли свої земельні ділянки по черзі. На добровільних засадах всебічної підтрим­ки об'єднувалися чумаки у валку, до якої входили десятки возів окремих господарів. У західноукраїнських селах будували громадські комори (шпихліри), де "на чорний день" зберігався недоторканний запас зерна.

У трудовій обрядовості першої половини XIX ст. на чільне місце вихо­дить свято обжинок. Календарні релігійні свята також супроводжувалися традиціями народної обрядовості з піснями (щедрівками, колядками), му­зикою, танцями, театральними дійствами. Головне у цих фольклорних тво­рах — прославляння господаря та його родини, побажання їм здоров'я і достатку. Святкове дозвілля заможних верств міського населення втрача­ло зв'язок з національними культурно-побутовими традиціями народу. Там у моду дедалі більше увіходили звані обіди та вечори з бальними танцями зарубіжного походження. Вони сприяли процесу денаціоналізації значної частини українського дворянства.

Іноді ті ж дворяни-поміщики домагалися викорінення і з побуту своїх кріпаків масових традицій народного дозвілля. З прикрістю писав про це російський письменник Іван Аксаков, подорожуючи 1848 р. Україною: На одній станції одначе ж вдалося мені розговоритися з одним хохлом. Я спитав його про різні пісні і звичаї, чи знає він "Щедрий вечір", "Добрий вечір" і багато чого, що я вичитав дорогою у Терещенка. Виявилося, що знає, але каже, що все вже виводиться, що на вечорниці і для ігор на вулиці зби­ратися їм не велять, боячись від того безпорядків, суперечок, крику, шуму і бійки, що коляди майже зовсім затихли, бо це є грішним і робиться напередодні свята всупереч церковним статутам. Останнє є дуже дивним: чи не є це вплив російського начала?"

Обережний висновок російського письменника, мабуть, не був безпід­ставним. А проте ніяка ворожа сила не могла подолати віковічні звичаї, і сам процес українського відродження спирався на міцні традиції культурних надбань народу.

Популярні статті